Ділимось історією маленького учасника Shelter Stryi!
«Мене звуть Геннадій Чернокозинський, я народився 8 січня 2014 року. До війни я жив у найкращому місті на світі — Маріуполі, разом зі своєю родиною: мамою, татом і сестрою. Коли почалася війна, нам вдалося врятуватися, але наш тато, який захищав Україну з 2014 року, загинув після повномасштабного вторгнення в березні 2022 року.

Зараз ми живемо у місті Стрий. Я навчаюся в 4 класі 10-ї Стрийської школи. Мені дуже подобається великий теніс, і я вже активно займаюся ним.

Коли почали обстрілювати наше місто, ми з родиною перебували у селі. Щоб виїхати, нам потрібно було повернутися додому і забрати найнеобхідніші речі. Тато казав нам потерпіти, бо незабаром ми їх виженемо. Ми ховалися у підвалі, де не було ні світла, ні газу, а зв’язок працював лише частково, поки взагалі не зник.

10 березня мама прокинулася від потужних вибухів. Вийшла на вулицю, вона побачила росіян, які попросили набрати води. Мама запитала, чи можуть вони допомогти нам дістатися додому, бо вдома залишилася наша старенька бабуся, яку потрібно було відвезти в лікарню. Вона вигадала цю історію, щоб ті швидше нам допомогли. Ми мали з собою невеличку валізу, в якій були наші речі, фотографії тата, вінчальна ікона батьків і документи. Мама з переляку виїхала в кімнатних тапках і піжамі.

Так ми дісталися додому. Однак, зрозуміли, що потрібно терміново їхати, бо пішли чутки, що родини військових здали, і нас шукають. Нам потрібно було якнайшвидше покинути місто, оскільки могли просто розстріляти.

Чудом нас вивезли однокласники моєї мами. Ми їхали дорогами, на яких була розбита техніка — як російська, так і українська. Навколо лежали вбиті військові, а позаду літали ракети й снаряди. Дуже важко це згадувати. Нам вдалося виїхати 15 березня, а вже 17 березня наш тато загинув.

Я вірю, що наші Збройні Сили зроблять все можливе, щоб покарати тих, хто зруйнував наші життя. Слава Україні!»